?

Log in

Previous 10

Dec. 19th, 2013

Так и живем

Jan. 10th, 2012

Исповедь

Идет бычок качается, вздыхает на ходу... пришла пора покаяться, не то гореть в аду!!!

Признаюсь, благородные мои читатели, что периодически, сам того не желая,  главный герой думает, делает и говорит вещи, кои никак не сочетаются с рыцарской добродетелью. Найдя эти мысли и дела греховными и недостойными шевалье, сер Гарет решил исповедаться своему канонику. Каноник же, будучи добрым христианином и усердным служителем матери Церкви, начал вести записи, в коих сии вещи подробным образом записывал. Если, Вам угодно, эта рукопись находится ниже. 

Прошу любить и жаловать - meaveritas.

Dec. 20th, 2011

хотел записать мысли, но понял что их уже когда-то записал один пан...

В глубине леса на узкой наезженной крестьянами тропке показался Богун.
Конь его был в мыле и грязи.
Видно, казак по привычке своей пустился в степи и чащобы, захмелеть
от ветра, затеряться да забыться в просторах и то, отчего душа болела,
переболеть.
Теперь он возвращался в Разлоги.
Но тут словно бы сожаление стиснуло сердце, словно бы стало ему
Богуна жаль, но еще более пожалел он, что, связанный данным княгине
словом, не мог сразу же, не мешкая погнать коня вслед казаку и сказать:
"Мы любим одну, а значит, один из нас на свете лишний! Доставай, казаче,
саблю!"



Спасибо, пан Генрик.

Dec. 12th, 2011

заметки на полях

Я устал писать грустные и сопливые истории, милостивые господа...
Я бы мог сказать что "времена уже не те..." и прочую чушь. Мог бы грешить на фатум... Мог одеться во все белое и блистательно проехаться в этом по грязному и засраному загону, щедро разбрасывая горсти бисера среди "благодарных обитателей" свинарника. Но зачем, милсдари? Кому это надо?
Все эти легенды, дорогие мои мадам и мсье, не стоят и выеденного яйца невыеденного индюка! Вся эта "Amour courtois" - высокопарный бред автора, зачитавшегося всяким par la merde...
Надо быть здесь и сейчас. Проблема только что это "здесь и сейчас" en plein le cul, причем сидеть в этой cul придется самому...

Ну, не смею более Вас задерживать... 




Dec. 8th, 2011

всего лишь еще одна легенда...

"Я прийду к тебе, моя Лионесса! Я ворвусь в башню, что служит тебе темницей и на руках вынесу чтобы увезти с собой! Я преодолел сотни лиг! Я поверг стольких врагов! Я прошел через насмешки вельмож и показал им их место! Я стерпел неверие и грязь от Линетты, что была рядом пока я к тебе шел! Ты судьба, что ждет меня, по какой дороге я бы ни пошел! Ты мечта, что скользит мимо меня во сне и ускользает по утрам! Я уже близко! И я дойду к тебе, рано или поздно... " снова и снова повторял он эти слова... повторял в тиши зимой, когда голые ветки тянулись к луне в призрачной дымке, создавая в холодном и прозрачном воздухе причудливые узоры, повторял осенним днем, утопающим в золотой листве, пока солнце слепило в глаза через ветви и немногие оставшиеся на деревьях листья, повторял летним утром, ежась от промозглого, таинственного, какого-то языческого тумана, повторял перед сном, повторял после молитвы, повторял вместо еды... и добился того, что искал.

Во всяком случае, милсдари, так гласит легенда...

Jul. 11th, 2011

Грустная история какая-то получается. В следующий раз напишу о чем-то совсем не грустном.

Свобода пришла во всем... Хоть я ее не ждал.

Господа, не пускайте никого к вашему сердцу. Облачитесь в самые прочные панцири, закройтесь, крепко стяните ремни! Сбросьте все шарфики, платки и прочую легкую ткань с ваших лат! Скачите и не останавливайтесь! А иначе в один прекрасный вечер они вас сшибут с седла. Дадут по куполу, сомнут шлем, расколят голову, как перезрелый арбуз... К черту, вы ведь и так всегда знали что все этим и закончиться, так что не жалуйтесь и дохните! 

Кланяюсь! Пусть звезды светят вам долго этой ночью...

Jul. 2nd, 2011

Откровения одного узника, по правде говоря, не заслуживающие внимания благородных господ.

Я оказался заперт в темнице обыденности, в холодном, сыром и полутемном каменном мешке, в который я кинул сам себя. Не подумайте, милостливые господа, я не жалуюсь, просто очень хочется с кем-то поговорить, поведать о себе, ибо с каждой минутой мне все больше кажется что я потерян для всех, стерт из страниц книги о славном сире Гарете, что так бесславно погряз в забвении, полном нечистот и останков, как и всякое, уважающее себя, узилище...

Sep. 27th, 2010

(no subject)

Старинный замок для Львов


замок Нойшванштайн, гороскоп

Львы, как ни один другой знак Зодиака, любят во всём ощущать себя королями и умеют добиваться этого. А потому им обязательно понравится Нойшванштайн, едва ли не самый грандиозный замок в мире.

Название этого замка буквально переводится, как «Новый лебединый камень». Он был воздвигнут королём Людвигом II Баварским.

Замок расположен в красивейшем уголке Баварских Альп на высоком холме, на фоне величественного горного пейзажа. С Нойшванштайном связано множество легенд и тайн. Например, в годы Второй мировой войны здесь хранилось золото Рейхсбанка, которое затем бесследно исчезло.

Сегодня этот замок – одна из самых популярных достопримечательностей мира. Ежегодно его посещают без малого полтора миллиона туристов.

Получить замок для своего знака Зодиака.

Jul. 30th, 2010

Останній день у Львові

Він стояв на площі навпроти спаленого костьолу та не міг поворухнутись.
Останки величної церкви вже догорали, але хрест, що був на шпилі повалився разом з дахом і зараз стояв на землі та палав жахливим яскравим полум'ям. І разом з ним палало, випалюючи усі почуття, серце молодого Ієремії Вишневецького...
Як таке могло трапитись? Чому Бог, якому він несамовито молився за цю землю, не врятував цих людей?! Якщо це кара Господня, то чому вона пала на жінок і дітей, що були у Львові? Вони усі брехали... попи, козаки, навіть матір... не віра православна берегла цю землю, а шабля і честь. А як не стало честі, то й шабля не допомогла! Але вони, християни, яких вбивали ці безбожники, були у цьому не повинні. Князь закрив очі, з його голови не йшли відрізані вуха, які турки кидали їм зі стін узятого їми Високого Замку. Я зовсім розгубився... що ж мені робити? Перший раз у житті він зрозумів що йому дійсно потрібна доросла порада. Матір з тіткою далеко, а до священика він не піде. Вже не піде. Де ж ви, дядько Северин, на якого я так хців бути схожим в дитинстві? Де ви, пане Потоцький, що був мені за батька, коли я жив тут? Вас вбили... то зроблю як раніше робив - спитаю в шаблі, в неї тільки одна відповідь. Війна та смерть! Перед очіма стали пропливати події, що були в його житті, та люди, яких вже нема.
Ось Аккерман. Гуркіт гармат. Ворота не витримують та розлітаються на маленькі тріски. Ми біжимо до воріт. А попереду, як завжди першим, мчить молодий та блескучий Анджей Потоцький! А ось траурна процессія везе до Львову тіла загиблих на цій війні шляхтичів. І знов він попереду. Як завжди...
Ось сейм. Булаву польного гетьмана урочисто вручають пану Володиєвському. У залі від криків "Любо!"стоїть гул та стрясаються стіни! А ось він, перша шабля Речі Посполитої, якого, здавалося, не можна було вбити, порубаний турецькими шаблями, лежить на дорозі до Києва...
Ось ця сама площа. Читають лист з наказом від круля. Пану Станіславу Потоцькому під оплески та крики натовпу віддають булаву короного гетмана. Це пік його слави, він сяє упевненістю та величчю! А ось якись хлопець-пахолок, якому чудом вдалося вижити на підступах до Львова, з переляканими очима розповідає як пан короний гетман повів останніх захісників Високого Замку у безнадійну атаку за корону і Реч Посполиту...
Ось кав'ярня "Під синьою пляшкою". Усі мої рідні і друзі зараз тут. Мамо сидить разом з тіткою Анною та, як завжди, мене журять, а потім пошепки, щоб я не почув, хвалять. Ось мої друзі, які будь де, хоч на війні, хоч на сеймі, хоч у шинку із пляшкою в руках, завжди поряд. Єжи, Міхале, Анджей... чи то Штефан? Не важливо. Я вже п'яний та веселий, заграю із дівчатами та співаю пісні...
І знов усе змінюється. Завжди веселий Єжи Комарницький лежить переді мною, його горлянка перерізана, а на чолі застигла сумна посмішка...
Останній кого бачу - це мертвий батько. Він теж воював із турками. А помер... помер від рук православного попа...
І тільки зараз Ієремія відмітив що людей у Львові вбивали не тільки шаблями та кулями, на багатьох були сліди від кос та цепів. Князь зрозумів, що у його серці залишилось ще одне почуття. І воно поглинуло усі інщі. Це була ненависть. Ненависть до бусурман, ненависть до тих, хто не пішли боронити Львов, але більш за все, князь ненавидів тих, хто був православними християнами, запродався безбожникам та пішов вбивати своїх братів-християн! Вони заслуговували на найлютішу смерть. І хай йому зараз усіх не перебити, він помре та забере із собою стільки хлопів, скільки зможе!
Пробач мені, мамо. Ти стояла на колінах і благала не йти. Мабуть, все ж таки, серце матино почуяло могильний холод, що від з моєї дороги віяв... Ех, требо було ожинитися, може не робив би я дурниць, а як зробив би, хтось пустив сльозу дівочу та помолився за мене. Але вже запізно...
У той день князь Ієремія Михайло Корибут Михайлович Вишневецький, герба Корибут, воєвода руський, господар на Вишневцях та Лубнах, староста Полтавський та Ніженський із невеликим загоном шляхтичів та жовнірів пішов зі Львова. Та більше його там вже ніхто не бачив...

Jul. 26th, 2010

Moje serce pozostao tam

To były dobre czasy, niepokojce czasy, wielki czasy! Czasy szlachetnych rycerzy, dzikich junakw i miych dziewczyn! To były moje czasy...

Previous 10